24 лютого: один холодний, нескінченний день, довжиною в чотири роки

24 лютого — це один холодний, нескінченний день, довжиною в чотири роки.

Один день.

Холодний.

Темний.

Безсонний.

День, який почався вибухами на світанку і досі не закінчився.

Двадцять три роки Україна жила під мирним небом. Ми прокидалися від сонця, а не від сирен. Планували літо, а не евакуацію. Ростили дітей і не знали, що таке «прильот», «укриття», «двохсоті», «втрати». Ми ніколи не бажали цієї війни. Ми її не чекали.

Але 24 лютого 2022 року війна увірвалася в кожен дім. У кожне місто. У кожне серце.

Світанок того дня розбив наше минуле життя.

Колони російської техніки, ракети, вибухи — і жорстокий, безбожний ворог пішов на всю територію України. Не питаючи. Не попереджаючи. Не маючи права.

І Україна піднялася.

Як одне велике серце.

Як один народ.

Як одна родина.

Хтось узяв до рук зброю. Хтось — аптечку. Хтось — кермо волонтерської машини. Хтось — молитву.

Солдати регулярної армії й добровольці стали щитом. Вони щодня стоять між нами і темрявою. Щодня віддають найдорожче — життя — за те, щоб України була, щоб жила.

Ця війна — священна для нас. Не тому, що ми її хотіли. А тому, що ми захищаємо своє: землю, мову, дітей, майбутнє. Вона змінила нас. Вона зробила нас сильнішими, глибшими, справжніми. Вона показала світові, хто такі українці.

Війна — це зло.

Це біль, що не минає.

Це страх за близьких.

Це порожні стільці за родинним столом.

Вона не питає, ким ти був. Чи встиг ти здійснити мрії. Чи чекає на тебе мама. Чи росте твоя дитина. Вона безжальна.

І саме тому наша пам’ять — свята.

Ми пам’ятаємо кожного, хто не повернувся.

Ми вдячні кожному, хто сьогодні тримає небо.

Ми схиляємо голови перед родинами загиблих.

Чотири роки — як один нескінченний холодний день.

Але цей день обов’язково закінчиться, і прийде світанок.

І тоді ми знову зустрінемо сонце — не під звуки сирен, а під мирне небо

За яке заплачено надто високу ціну.

Пам’ятаємо.

Боремося.

Віримо.